А зараз цвітуть вишні...

Зараз все більше спостерігаю жінок, дівчат котрі відмовляються від усіх соплів, слюнь і романтики. Жіночий клан стає все жорстокішим і неприступнішим. Чоловіки не помічаючи цього всього живуть приспівуючи далі і дивуються, що ж трапилося з дівчатами і чому рожеві ведмедики вже не діють на них.(Якщо чесно, то мене завжди вернуло від цихведмедиків і зайчиків. Я так розійшлась з одним хлопцем через те, що він подарував рожевого зайчика.Фуууу...Хлопче,я не хочу блювати веселкою!) Світ разом з часом вирує в дивному танку ,у вихорі і іноді з цього вихору вистрибують такі наслідки...

Жінки розчарувались,кожна хоче  виділитись із зграї, тому і обирає таку форму. Або ж знайшовся якийсь козел, що так зіпсував життя,що ти вже не віриш нікому у кого є натяки чоловічості між ногами:) Ми будуємо перед собою колючі паркани,а потім дивуємся чому в нашому житті все саме так як є. Я не вийняток- навколо була ціла купа колючого дроту,і тут прискакав принц на білому коні і врятував мене)))) Та ні. Просто взяла ситуацію в свої руки і перейшла спочатку суто в ділові стосунки з чоловічою статтю, друзі серед "них" були тільки ті,які мене не приваблювали. Це спеціально, щоб не зробити якоїсь фатальної помилки. Через деякий час,не знаю скільки я витратила часу, щоб знайти такого кадра(ну щоб міг сказати щось проти і був трохи ручний:) ) він з'явився на горизонті. Я обрала його,так це не вони обирають нас,а  навпаки. Я зірвала джек-пот, це я зрозуміла правда трои пізніше,можлмво через півтора місяця наших відносин. Реально він класний. Одна половина мого мозку каже, що це не поганий кадр для дресури, що треба з ним трохи суворішою бути задля того, шоб не виліз на шию; інша ж половина мозку кричить який він хороший і бунтуж проти дресури,проти суворішого ставлення, вона готова плекати його на руках цілу вічність. Все у мене пішли рожеві слюні чи щось накшталт того. Але в усілякі принци-принцески. рожеві поні і веселки я не вдаряюсь. О, Боже дякую, що хоч крихта черствого у моїй свідомості збереглась!

Ненавиджу! Всіх, тут, в цьому місці!Морально вчахла... той стержень який тримав мене весь цей час просто стирається,ще трохи і його зовсім не стане.Мені потрібна підзарядка, підтримка. Причому підтримка повинна бути суттєвою!

Я так нормально в цьому році і не плакала,але щось підказує мені що цей момент вже близько. Хочу впасти на коліна на мокрий асфальт і голосно заплакати. Я більше так не можу. Негатив мене роз'їдає з середини. Неможу нікуди діти всю цю погану енергію. Дома було лекше,покричала чи нагримала на когось хто до*бався і все. А тут...нікого. В кімнаті з кожним днем стає все більше негативної енергетики і попахує шмаленим,я стримуюсь як можу, бо якщо почну розплутувати це кубло. то полетять чужі патли далеко. Я ж не витримаю і заб'ю цю погань, та ще не вистачало щоб через неї мене з гуртожитку поперли.ВОНА( поза очі я називаю її Воландеморд) живе зі мною та ще й навчається в одній групі зі мною. Бабуся моя каже, що мені треба вже ставити пам'ятник.Але здається мені,що цей пам'ятник буде посмертним. Хтось повинен піти, а чи з життя чи з кімнати це вже інше питання.

Мій дах по трохи котиться далі донизу...Я скоро перетворюсь  Доктора Зло. Це стерво і так похрестило мене в найзлішу людину в кімнаті,мало того через неї ми в кімнаті сваримся...За*бало! Не можу! І в лице ж тварюка нічого не скаже,так тільки за спиною...Слабачка,мамою вона прикривається. Та срати я хотіла на твою маму і на все твоє кодло!Я не пальцем роблена,так що тримайся сучка!Просто руокприкладство і мати це не спосіб вирішення проблем,але скоро я ж зіскочу із культурною щаблини...

Вдихаю ковток інет повітря...Ммм, не погано,навіть нічого так...Після двохмісячної паузи...Мій блог навіть вийшов із категорії приватних щоденників( Ну це можливо і правда, який із мого блогу щоденник...

Ех,чим би з вами поділитись навіть не знаю.В голові відразу скільки думок)!Ну по-перше,я втягнулась в інститутське життя. Порівнюючи з коледжом,тут важко. Та і дуже шкода іноді стає, що прийшли якісь "непрохавані чуваки" із школи і отримують золоті гори,тільки через те. що я з школи все позабувала,а вони круті тіпа. Перший місяць ходила із думкою в голові, що я хочу всіх вбити,зараз ніби трохи втихомирилась. Гуртожиток мені попався фартовий,фартовий в непрямому значенні. Половина "кольорових" студентів,я розумію,що потрібно всіх поважати,але вони мене бісять,ходять і скрізь свої пісеньки співають,смердять.Так,саме смердять.Звучить смішно,але я серйозно! Але завдяки цьому гуртожитку,я зустріла хорошу людину.Дійсно хорошу. Я відчуваю себе комфортно і взагалі найкрутішою біля нього)Так якось спонтанно ми почали зустрічатись. Буває ж таке,коли ходять дві людини зовсім розчаровані в серйозних стосунках і живуть тільки вільними стосунками, котрі насправді тільки руйнують їхню душу...і тут, о, ДИВО!А ще я остаточно споріднилась з трупами. Кожні вечори в анатомкі,пропахлий халат формаліном, чорний гумор,- це ми студенти-медики. В коледжі звичайно було майже так само,але тут все посправжньому,все серйозно,відповідально,та і ми доросліші.

Буду старатись писати частіше,цікавіше і працювати над блогом продуктивніше.

Ти втатив і одну і іншу. Все...Твоїй особистій кар'єрі кінець. І думаю, що ніхто тобі не буде аплодувати після цих двох вистав. Ти ще як риба на льоду намагаєшся брикатися, ковтати останні шматки повітря, котрі ще більше ріжуть легені. Ні, нічого вже не буде,- кричали люди. Годі!Хоча, ти знаєш, одна може ще повернеться. та, що не знала про існування іншої... Її найбільше шкода в цій виставі. Вона думала, що щось можливо в ній, але на превеликий жаль.......

Та друга була набагато розумнішою і зачинила цю сцену...

Ну ось я знову тут,знову в світі інтернету... Пишу як тільки з'явилась така можливість. Нераділи ви і не сумували від моїх заміток,а можливо моя тимчасова пропажа була і не так сильно помітна.

Навчання повністю мене проковтуло,навіть більше не навчання,а всі ці організаційні моменти,що та до чого...Найбільше я боялась не загубитись серед нового суспільства і не втратити свій характер,щось своє особливе, але Бог був милостивий до мене...і я залишилась все тією ж Вилкою)

Наданий момент все складається добре,життя іде як по маслу,тільки маленькі нервові зриви бадьорять і не дають остаточно зробитись добряком))

А так...нормально,головне, що жива...Про все інше напишу якось, колись.Тобіш коли буде інет...

Я найщасливіший представник нашого роду,класу,типу і взагалі...!)

Цілий місяць був проведений в тяжкий потугах,з неврозами...Вирішувалось питання мого подальшого навчання. Етап коледжу пройдений,тепер університет. Доля мене занесла в Запоріжжя. Якщо хтось з цього міста пишіть,будем товаришувати))

Ніхто не вірив, що я зможу пройти на державне замовлення і тут Вилка втерла всім носа) Щастя в нашій квартирі не має меж. Списки одежі, речів вже складаються. Бабушка така смішна,вже рахує баночки консервації і врожай на городі.

Ех,ці збирання хоть трохи і метушні, але такі приємні...

І присниться ж таке....Чи то в мене психіка вже розгойдана?Короче, розповідаю. Останнім часом я плутаю, де сон, а де реальність. І сни мені сняться надто дивні.

Сьогодні вночі снилось мені, що вся наша сім'я поїхала до прадіда. Ну ми там як завжди на город пішли,потім в хаті прибираємось. А ззаду хати у нас стоїть хата покійной прапрабабки моєї Параски. Ну ми з якогось дива вирішили спалити там солому. Тут зірвався вітрюган і хата як загориться. Причому полум'я було занадто великим,я відчула себе якимось карликом. І стою я така беззахисна,зовсім маленька і цей вогонь...Ну якось до мене доперло, що потрібно тікати. Почав накрапати дощ і пожежа вщухла. Всі далі продовжували поратись. Але цей спокій сколихнув хлопчик,який нище нашого городу біля річки випасав корову. Він прийшов такий наляканий, захеканий. І кричить:" Там чорна хмара,вона поглинає все". Мій прадіді знав, що це смерч. Страх,крики, раптово спалахує знов та стара хата, вогонь перекидується на хату діда. Ми з пожитками тікаємо в гараж,він цегляний і мав витримати смерч. І мені так страшно стало і тужливо водночас, наче я в тій хаті провела все життя.

Я проснулась в сльозах. Слава Богу, закінчилось!  Вікно було відкрите і дув сильний вітер. Встала,закрила вікно,а там все таке чорне-чорне,як увісні. Мені так страшно стало,як в дитинстві. І прийшлось застосувати спосіб з дитинства- вкритись з головою під ковдрою.  Допомогло. Давно я себе не відчувала дитиною,хотілось встати і побігти в спальню до дорослих, але ж вони мене б засміяли.

Ось так іноді дорослі діти відчувають себе незахищеними.....Якщо у когось таке було,пишіть!

коти це тварини позитиву,мудрості,характеру і взагалі вони круті.а недавно побачила породу котів з короткими лапами- манчкіни(назва породи).

фото просто змушує посміхнутись,адже він такий милий....

Чому ми забуваємо про свою приналежність Україні? Ми її використовуємо тільки коли потрібно заповнити графу громадянство і то, я думаю, що багато хто не з великим бажанням пише " українець". Раніше наші прадіди життя клали за те, щоб майбутнє покоління гордо казало: "Ми українці!" А зараз що? Коли в магазині ти кажеш: "Дякую", то більшість продавців ледве проціжують крізь зуби: " Пожалуйста".

Якщо твої знайомі і звикли до твоєї української, то перехожі все ще дивляться на тебе як на дивака. Невже так важко хоч би спробувати говорити рідною мовою? Кожен народ прославляє свою культуру, країну, а ми швиряємось мовою як непотрібом. Якщо на 100 чоловік і знайдеться 10 які говорять рідною мовою, то це вже буде багато. З таким успіхом все, що нас чекає- це забуте минуле і нове майбутнє нашпиговане американськими ідеями. Так хочеться, щоб українці не тільки були користувачами... З нашим завзятим духом і креативним началом можна було б створити щось таке, що сповіщало громаду: "Мене винайшли українці".

Звісно не хочеться здаватись фанатичним патріотом, бо те, що багато- то не здраво. Кожна людина повинна в душі носити якусь свою особливу любов до країни. Адже вона проявляється не тільки в голосних фразах, але і в чомусь сокровенному, хоч би й маленькому, але СВОЄМУ... Тому що без цього ми загубимся в часі, націях, поколіннях, просто перемелемся без свого стержня в однорідну сіру масу...

Як приємно вдихати чисте повітря і ходити напівголяка по подвір'ї...Тут,в селі, відчуваєш свободу у всьому. Ти наче вдихаєш її на повні легені і там, з киснем,вона розноситься бурхливим потоком крові по всьому організму.

В селі я буваю не часто. Заїжаю провідати прадіда. так-так прадіда. Йому 87 і він ще вперто займає місце на планеті Земля. Довго перебувати тут не можу, тому що відчуваю недостачу інформації і спілкування. Телефон звичайно ніхто не відміняв, але то не воно:) Тому приїжаю на тиждень, потім 2 дні дома і знову в свободу. Деякі горожани люблять з пафосом казати: Дача, мені ж це слово не дуже до вподоби. От, слово "село" показує всю природність і простоту. Ходиш собі в трусах,майці, на голові суцільний рейвах, але відчуваєш себе на стільки круто, що весь цей світ з його проблемами тебе не гребе.

Дуже подобається тутешній менталітет і звички. Я, наприклад, людей тут мало знаю, але це не заважає мені говорити кожному встрічному "Добрий день!" В місті, звичайно, можна теж так робити, але не кожен сприйме тебе правильно. І коли ти не привітаєшся, то людина може навіть образитись. Адже тут кожен вартий твого "Добрий день!"

P.S. якби враження і суміш почуттів можна було перевозити, то я взяла б якусь скляночку і набрала, щоб кожен зміг відчути те, що і я.хотілось б з усіма поділитись,шкода що я володію не настільки пишним букетом слів